Треба бути сильною
Уже другий тиждень поспіль ранок починався не з кави, потягування в ліжку чи зібрання думок, а з поспіху, в якому потрібно було не лише зібратися, а і згадати куди їхати цього разу. Її життя зависло між трьох міст, геть різних, але однаково дорогих людьми та спогадами.
Будильник жорстоко роздирав тишу та змушував вставати, йому було байдуже, що вона вже не має ні сил ні бажання не те, що їхати, а виходити з квартири, він продовжував дзвонити й примусив пересилити себе і піднятись з ліжка.
"… ну що, добрий ранок, виспалась… хммм… знову ненавидиш весь світ… але в чому винен світ, сама ж обрала таке життя… можливо кави… яка кава… нема часу… сніданок не довше 5-ти хвилин… так, пора виходити, уже запізнююсь..."
Вона швидко побігла порожнім та сонним містом, вулиці якого знала на пам'ять, не вдивляючись в обличчя людей, прибігла на воклаз, занявши місце біля вікна, розрахувалась з водієм, адже так не хотілось брати квиток в касі, заплющила очі, прагнучи поринути у безодню снів та поглянути, що цього разу підготувала їй підсвідомість, але не дивлячись на втому та бажання спати, і завдяки «чудовій дорозі» заснути все ж не вдалось, на щастя, поруч було вікно, яке зачаровувало такими знайомими пейзажами.
"… ще декілька таких поїздок і я почну вітатись не лише з водіями, а і з соняхами та деревами, які ростуть вздовж доріг, а незнайома для мене раніше столиця, стане знайомим місто, яке я можливо і полюблю, а якщо і не полюблю, то знайду переваги, так як це сталось із метро, якби я не ненавиділа його, але це найкращий транспорт у метушливому та вічно перебуваючому в заторах Києві, але сьогодні не про Київ, мене сьогодні чекають Черкаси.............."
Думки ставали все менш чіткими, врешті взагалі зникнули, а вона заснула, прокинушвись побачила знайоме місто, в якому прожила рік і має, що про нього згадати, та часу на спогади немає, як завжди… вона мусить бігти, зустрічі, справи і як завжди обмаль часу.
"… лише б не запізнитись на маршутку… так, встигла… ще 30 хвилин до відправлення і палюче сонце… якби не сонце та нестерпна спека, можливо, я б і забула, що зараз літо..."
Що ж, знову три години в маршутці, під пекучим сонцем і з відсутнітю кондиціонера, настрій піднімають лише ті ж, уже знайомі пейзажі за вікнами, а тепер такий знайомий автовокзал.
Вона була на різних воклалах, в різних містах, але ненадивиділа автовокзал лише у своєму місті, але чому??? З ним пов'язані спогади про поїздки в дитячому віці, приїзд додому після довгого перебування в чужому місті, це все має викликати приємні спогади, але внаслідку з'являються сльози.
Умань — місто з поєднанням різних культур та на перехресті найбільших автомагістралей України, кожного дня тут буває безліч людей, а з початком АТО… безліч військових… одні, радіють, адже повертаються додому, інші ж з усієї сили приховуючи смуток на обличчі їдуть захищати наш спокійний сон і саме з цього вокзалу вона проводила свого батька в АТО, намагаючи посміхтись і ховати сльози, щоб не змушувати його переживати, а коли ж автобус від'їхав сльози котилися градом, а в думках було одне «нехай повертається, і як можна швидше».
Саме тому цей вокзал був для неї неприємним, і цього разу, як завжди, намагалась пройти як можна швидше, не дивитись на людей, та не в дивлятись у шиврони військових, їй це вдалось, але неприємний осад разом із втомою стискав серце, а в голові звучали рядки одного з улюблених віршів Штігера
вдихати асфальтні випари й
без виправдань ховати лікті за спиною
ТРЕБА БУТИ СИЛЬНОЮ щоб
ніхто
чуєш?
ніхто не зміг тебе скривдити...
"… тому будь сильною, іди до мети, адже втоми можна позбутись декількагодинним сном, а зраджена мрія буде нагадувати про себе усе життя.."
З такими думками вона повернулась додому, заварила величезну чашку кави та сіла писати блог, адже залишатися на самоті з власними думками небезпечно, іноді, ними потрібно ділитися…
Будильник жорстоко роздирав тишу та змушував вставати, йому було байдуже, що вона вже не має ні сил ні бажання не те, що їхати, а виходити з квартири, він продовжував дзвонити й примусив пересилити себе і піднятись з ліжка.
"… ну що, добрий ранок, виспалась… хммм… знову ненавидиш весь світ… але в чому винен світ, сама ж обрала таке життя… можливо кави… яка кава… нема часу… сніданок не довше 5-ти хвилин… так, пора виходити, уже запізнююсь..."
Вона швидко побігла порожнім та сонним містом, вулиці якого знала на пам'ять, не вдивляючись в обличчя людей, прибігла на воклаз, занявши місце біля вікна, розрахувалась з водієм, адже так не хотілось брати квиток в касі, заплющила очі, прагнучи поринути у безодню снів та поглянути, що цього разу підготувала їй підсвідомість, але не дивлячись на втому та бажання спати, і завдяки «чудовій дорозі» заснути все ж не вдалось, на щастя, поруч було вікно, яке зачаровувало такими знайомими пейзажами.
"… ще декілька таких поїздок і я почну вітатись не лише з водіями, а і з соняхами та деревами, які ростуть вздовж доріг, а незнайома для мене раніше столиця, стане знайомим місто, яке я можливо і полюблю, а якщо і не полюблю, то знайду переваги, так як це сталось із метро, якби я не ненавиділа його, але це найкращий транспорт у метушливому та вічно перебуваючому в заторах Києві, але сьогодні не про Київ, мене сьогодні чекають Черкаси.............."
Думки ставали все менш чіткими, врешті взагалі зникнули, а вона заснула, прокинушвись побачила знайоме місто, в якому прожила рік і має, що про нього згадати, та часу на спогади немає, як завжди… вона мусить бігти, зустрічі, справи і як завжди обмаль часу.
"… лише б не запізнитись на маршутку… так, встигла… ще 30 хвилин до відправлення і палюче сонце… якби не сонце та нестерпна спека, можливо, я б і забула, що зараз літо..."
Що ж, знову три години в маршутці, під пекучим сонцем і з відсутнітю кондиціонера, настрій піднімають лише ті ж, уже знайомі пейзажі за вікнами, а тепер такий знайомий автовокзал.
Вона була на різних воклалах, в різних містах, але ненадивиділа автовокзал лише у своєму місті, але чому??? З ним пов'язані спогади про поїздки в дитячому віці, приїзд додому після довгого перебування в чужому місті, це все має викликати приємні спогади, але внаслідку з'являються сльози.
Умань — місто з поєднанням різних культур та на перехресті найбільших автомагістралей України, кожного дня тут буває безліч людей, а з початком АТО… безліч військових… одні, радіють, адже повертаються додому, інші ж з усієї сили приховуючи смуток на обличчі їдуть захищати наш спокійний сон і саме з цього вокзалу вона проводила свого батька в АТО, намагаючи посміхтись і ховати сльози, щоб не змушувати його переживати, а коли ж автобус від'їхав сльози котилися градом, а в думках було одне «нехай повертається, і як можна швидше».
Саме тому цей вокзал був для неї неприємним, і цього разу, як завжди, намагалась пройти як можна швидше, не дивитись на людей, та не в дивлятись у шиврони військових, їй це вдалось, але неприємний осад разом із втомою стискав серце, а в голові звучали рядки одного з улюблених віршів Штігера
вдихати асфальтні випари й
без виправдань ховати лікті за спиною
ТРЕБА БУТИ СИЛЬНОЮ щоб
ніхто
чуєш?
ніхто не зміг тебе скривдити...
"… тому будь сильною, іди до мети, адже втоми можна позбутись декількагодинним сном, а зраджена мрія буде нагадувати про себе усе життя.."
З такими думками вона повернулась додому, заварила величезну чашку кави та сіла писати блог, адже залишатися на самоті з власними думками небезпечно, іноді, ними потрібно ділитися…
0 коментарів